Уповноважений у справах Європейського суду з прав людини

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) сьогодні оцінюється як одне з найбільших досягнень Ради Європи. Вона є фундаментом усього комплексу міжнародно-правового регулювання в галузі прав і свобод людини, її законних інтересів та потреб.

У результаті глибинних демократичних перетворень, що відбулися на Європейському континенті на тлі Другої світової війни, у 1949 році була заснована Рада Європи - міжнародна регіональна організація європейських держав, які проголосили своєю метою розширення демократії, зближення усіх народів Європи, захист прав людини, співробітництво з основних питань права, культури, освіти, інформації, охорони навколишнього середовища.

Від самого початку діяльності Ради Європи принцип поваги прав людини став одним з наріжних каменів цієї організації. Рада Європи забезпечує високі стандарти захисту прав людини в державах-членах насамперед завдяки дії Конвенції. Вона була підписана 4 листопада 1950 року десятьма європейськими державами в Римі. Цей документ став відправною точкою на шляху цивілізованих європейських держав до втілення в життя загальнолюдських цінностей.

Актом міжнародного визнання України як демократичної правової держави став вступ нашої країни 9 листопада 1995 року до Ради Європи та ратифікація 17 липня 1997 року Верховною Радою Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та Протоколів до неї.

З часу набрання чинності Конвенцією було прийнято 16 Протоколів, які стали її невід’ємною частиною. Протоколи розширили діапазон гарантованих прав і свобод людини та вдосконалили механізм їх захисту.

Саме завдяки ефективному забезпеченню прав особи, що зокрема передбачає право на індивідуальне звернення за захистом порушених прав, Конвенція стала першим міжнародним правовим документом, спрямованим на захист широкого спектра громадянських та політичних прав.

Конвенція та Протоколи до неї за юридичною природою є обов’язковим міжнародним правовим договором, який запровадив систему наднаціонального контролю за дотриманням прав людини на внутрішньодержавному рівні.

Права й свободи, передбачені Конвенцією, обіймають найважливіші сторони життя особи і мають громадянську, політичну, економічну та соціальну спрямованість. Головні з них – право на життя, свободу, особисту недоторканність особи, вільне пересування, свободу думки, совісті, релігії, виявлення поглядів, мирних зборів й асоціацій, право на створення сім’ї, повагу до особистого і сімейного життя, право на справедливий судовий розгляд, мирне володіння майном, заборона дискримінації, катувань, рабства та примусової праці, неприпустимість покарання без закону.

Разом з тим Конвенція встановлює, що з метою захисту інтересів держави, національної безпеки, економічного добробуту, здоров’я та моралі суспільства, прав і свобод інших людей чи запобігання злочинам або заворушенням країни-учасниці можуть обмежувати права людини, проголошені Конвенцією. Однак таке право держав також не є абсолютним, і за жодних обставин не можуть бути порушені зобов’язання держави поважати право особи на життя, обов’язки щодо заборони катувань, рабства, неприпустимості зворотної дії закону.

Ключова роль у забезпеченні чіткого і дієвого контролю за реалізацією державами - учасницями Конвенції взятих на себе зобов’язань щодо забезпечення прав та основних свобод людини належить Європейському суду з прав людини (далі – Європейський суд). Саме ця судова інституція забезпечує гарантії прав людини, є контрольним механізмом, закладеним Конвенцією, дотримання державами-учасницями її положень, упровадження норм і принципів у рамки національних правових систем.

Європейський суд функціонує на постійній основі з метою забезпечення виконання Високими Договірними Сторонами зобов’язань за Конвенцією. Його юрисдикція визнана обов’язковою всіма державами-учасницями й поширюється на всі спори, що пов’язані із застосуванням і тлумаченням норм Конвенції та Протоколів до неї в національних правових системах.

Місцезнаходженням Європейського суду є м. Страсбург (Франція). Засідання Європейського суду проводяться в Палаці Прав Людини. Організація його діяльності, Правила процедури, порядок здійснення реєстрації заяв, їх розгляду, винесення рішень установлені Конвенцією та Регламентом Європейського суду.

Європейський суд виносить свої рішення, керуючись нормами Конвенції і практикою своїх попередніх рішень.

Рішення Європейського суду є обов’язковими для держав - учасниць Конвенції. Контроль за їх виконанням здійснює Комітет міністрів Ради Європи. Крім того, на запит Комітету міністрів Європейський суд надає консультативні висновки з питань права щодо тлумачення і застосування норм Конвенції.

З набранням 11 вересня 1997 року Конвенцією чинності для України наша держава визнала для себе обов’язковою юрисдикцію Європейського суду. В Україні було запроваджено механізм гармонізації правової системи нашої держави з нормами і стандартами Ради Європи.

Наближення національної системи захисту прав людини до загальноєвропейської практики надало всім, хто перебуває під юрисдикцією України, право на звернення до Європейського суду в разі порушення Високою Договірною Стороною Конвенції, положення якої визнані обов’язковими на території України. Це право передбачено ст. 55 Конституції нашої держави, яка надає можливість звернення за захистом своїх порушених прав до судових установ міжнародних організацій після використання особою національних засобів захисту.

Згідно зі статями 34 (Індивідуальні заяви) та 35 (Умови прийнятності) Конвенції Європейський суд приймає заяви (скарги) від окремих заявників, груп осіб, неурядових організацій, окремих держав про порушення положень Конвенції країнами, що визнали юрисдикцію Європейського суду.

Крім того, відповідно до статті 33 (Міждержавні справи) Конвенції будь-яка Висока Договірна Сторона може передати на розгляд Європейського суду питання про будь-яке порушення положень Конвенції та Протоколів до неї, яке допущено, на її думку, іншою Високою Договірною Стороною.

Щодо ратифікації Протоколів № 15 та № 16

до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод

20.06.2014 Україна підписала Протоколи № 15, № 16 до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

Протоколом № 15 пропонується встановити віковий ценз для кандидатів на посаду судді Європейського суду з прав людини та скорочення терміну для подачі заяв до Європейського суду з шести до чотирьох місяців.

Протоколом № 16 передбачено надання права вищим судам Високої Договірної Сторони звертатися до Європейського суду із клопотанням про надання консультативних висновків із принципових питань, що стосуються тлумачення або застосування прав і свобод, гарантованих Конвенцією і протоколами до неї.

12 листопада 2017 Закон України «Про ратифікацію Протоколів № 15 та № 16 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод» набрав чинності.

Протокол № 15 набирає чинності в перший день місяця, що настає після закінчення тримісячного строку від дати, коли всі Високі Договірні Сторони Конвенції висловили свою згоду на обов’язковість для них цього Протоколу.

Протокол № 16 набирає чинності в перший день місяця, що настає після закінчення тримісячного строку від дати, коли десять Високих Договірних Сторін Конвенції висловили свою згоду на обов’язковість для них цього Протоколу.

Станом на 16 листопада 2017 року Протокол № 15 до Конвенції підписано 45 державами, 37 із них висловили свою згоду на обов’язковість для них цього Протоколу. Протокол № 16 до Конвенції підписали 18 держав, 8 з яких висловили свою згоду на обов’язковість для них цього Протоколу.

«Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод»

Закон України «Про ратифікацію Протоколів № 15 та № 16 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод»

Протокол № 15 про внесення змін до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод

Протокол № 16 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод